Обдарованість та проблема виховання обдарованих дітей

 

                 Критичний аналіз наукових праць і практичного досвіду дає змогу зробити висновки, що рутинне виховання, побудоване на традиційних прийомах, згубно діє на обдаровану натуру. Необхідна індивідуалізація підходу. Які ж критерії визначення талановитої дитини відомі сьогодні? Теоретична педагогіка для діагностики обдарованості послуговується численними тестами. Системи тестів розроблені в усіх розвинених країнах, адаптовані для міст і сільських місцевостей. В Україні широко використовуються тести Г. Айзенка, Д.Векслера, Л. Занкова, І. Іразека, Н. Левітова, І. Максименка, А. Нечаєва та ін. Проте тести не є універсальним методом визначення обдарованості. Для практиків придатніші критерії, які можна визначити, безпосередньо спостерігаючи за дитиною.

Провідним завданням вихователя Г. Рукавишников (педагог) вважає необхідність помітити вподобання, прагнення, схильності дитини. Дійсно обдарована дитина, як засвідчує досвід, завжди виявляє глибокий інтерес до певних явищ, наполегливість у своїх діях, нерідко наближену до самовпевненості.

               Природні нахили яскраво виявляються в іграх дітей. Відомо, що Т.Шевченко змалку любив ліпити з глини, малювати, пізніше – списувати вірші у саморобні, оздоблені візерунками книжечки. Конфуцій у дитинстві надавав перевагу грі в церемонії та жертвоприношення. Галілей, Ньютон, Едіссон з раннього віку захоплювалися виготовленням іграшкових млинів та різних механізмів. Якщо звичайним дітям під час гри запропонувати іншу гру, вони легко захопляться нею і забудуть попередню. Обдарована ж дитина завжди впевнена, що робить важливу справу, схильна займатися нею регулярно, не дозволяє псувати наслід­ки своєї праці. В талановитої дитини відразу помітні тонка спостережливість, зосередженість, посидючість, вміння наполегливо переслідувати поставлену мету, са­мостійність і незалежність у діяльності.

                Обдаровані діти, як правило, мимоволі привертають до себе увагу вихователя, і від нього вимагатиметься не стільки активний виховний вплив, скільки своєчасне усунення перепон і можливе сприяння вільному розвиткові дитини. Посилена увага до талановитою вихованця у той час, коли йому необхідні пов­не невтручання, незалежність, шкодять обдарованості. Протипоказано також насаджувати знання, уміння і принципи, які нівелюють прояви оригінальної думки. Небезпечно вдумливу замкнутість дитини розцінювати як боязкість, засмученість і боротися з нею. Немотивований тиск і нав’язування занять можуть тільки затри­мувати прояви справжніх природних нахилів.

                   Примус нерідко викликає в обдарованих, нетрадиційно мислячих дітей неспроможність виявити себе навіть у тих видах діяльності, до яких вони мають схильність. Із життєпису видатних осіб відомо, що Т. Едіссон, А. Ейнштейн, Ф.Фрьобель визнавалися у школі найгіршими учнями, і вчителі навіть підозрювали у них розумову відсталість. А. Дістервег наполегливо застерігав проти насильства над дитячою природою, яке випливає з намагань зробити з дитини не те, до чого існує в неї природний потяг.

                 Отже, завдання вихователя – розвивати в обдарованої дитини працьовитість, цілеспрямованість, вміння завершувати розпочату справу, силу волі. Ці якості неможливо сформувати тільки шляхом зовнішнього впливу, тому виховання потрібно будувати так, щоб спонукати дитину до самовиховання. Відповідно, мистецтво виховання – мистецтво пробудження у вихованця його власних сил.

               Сучасні дослідження, проведені відомим психологом А. Баркан, містять цікавий матеріал для доповнення рекомендацій батькам і педагогам з питань виховання обдарованої дитини. А саме: важливо не ігнорувати унікальності такої дитини, проте і не виказувати надмірних захоплень її обдарованістю. Не можна перетворювати життя дитини в інструмент задоволення батьківських амбіцій. Необхідно створити всі умови для розвитку таланту, але не насаджувати дитині своїх захоплень та інтересів, не культивувати необхідності будь-що досягти неперевершених результатів, не пере­вантажувати, не змушувати постійно займатися улюбленою справою. Все це може відбити бажання цікавитися як улюбленим заняттям, так і будь-чим іншим, стати причиною неврозу, психічного захворювання або ж розвинути в дитини пихатість і претензійність. Потрібно тактовно, делікатно допомагати дитині, розвивати інтерес, навчати терпіння і заохочувати працювати старанно, завершувати почате. Намагатися змен­шити надмірну вразливість обдарованої дитини, вчити достойно програвати і не сприймати невдачу як трагедію; володіти емоціями, робити все, щоб дитина не занижувала своєї самооцінки і водночас не виставляла напоказ свою обдарованість. Обдарованій дитині здебільшого складно знайти контакт з оточуючими, зокрема, з ровесниками. Відповідно, турбота вихователя полягає в тому, щоб допомогти налагодити її стосунки з дорослими і дітьми, створити доброзичливу атмосферу навколо неординарної особистості. Дитину слід навчити бути доброзичливою в колективі, пояснити, що незручно виправляти інших, демонструючи свою освіченість, і постійно стежити за тим, що турбує її, своєчасно бути поруч. Якомога більше надавати уваги фізичній активності також одне з першочергових завдань виховання.

Недоцільно підганяти всіх дітей під одну мірку. Це призводить до духовного рабства. На думку Г. Песталоцці, навіть однакова любов до дітей не має заступати індивідуальностей. Тому система, орієнтована на виховання обдарованої дитини, позитивно вплине на пробудження і розвиток природних задатків кожної дитини.

                  Науковцями виділено такі характерні особливості обдарованих дітей:

– мають добру пам’ять, добре розвинуте абстрактне мислення;

– як правило, дуже активні й завжди чимось зайняті;

– ставлять високі вимоги до себе, боляче сприймають суспільну несправедливість, у них гостро розвинуте почуття справедливості;

– наполегливі в досягненні результату в галузі, яка їх цікавить; для них характерний творчий пошук;

– хочуть навчатися і досягають у навчанні успіхів, що дає їм задоволення;

– завдяки численним умінням здатні краще за інших займатися самостійною діяльністю;

– уміють фантазувати, критично оцінювати навколишню дійсність і прагнуть зрозуміти суть речей і явищ;

– ставлять багато запитань і зацікавленні в позитивних відповідях на них;

– урок для них дуже цікавий тоді, коли використовують дослідницький метод;

– виявляють інтерес до читання, мають великий словниковий запас;

– із задоволенням виконують складні й довготривалі завдання;

– завдяки частому звертанню до засобів масової інформації, уміють швидко виділяти най значущі відомості, самостійно знайти важливі джерела інформації;

– ставлять перед собою завдання, виконання яких потребує багато часу;

– їм притаманне почуття гумору, вони життєрадісні;

– у них перебільшене почуття страху, емоційна залежність.

                У роботі з обдарованими дітьми можуть бути використані такі форми навчання: індивідуальні, фронтальні, групові.

Фронтальні заняття – дискусії, семінари, дебати, організаційно-діяльнісні, рольові ігри.

Групові заняття – парні, постійні групи зі зміною функцій їх учасників, поділ класу на групи з однаковим завданням, з різним завданням. Форми можуть бути різними: “мозкова атака”, вільний час для самокорекції, засвоєння, залік.

Існують критерії за якими можна визначити обдарованість дитини

               Обдарованими можна вважати дітей, якщо вони:

часто “перескакують” через послідовні етапи свого розвитку;

у них чудова пам’ять, яка базується на ранньому мовленні;

рано починають класифікувати і категорувати інформацію, що надходить до них;

Із задоволенням віддаються колекціонуванню. При цьому їхня мета – не приведення колекції в ідеальний і досить постійний порядок, а реорганізація, систематизація її на нових підстановках;

мають великий словниковий запас, із задоволенням читають словники та енциклопедії, придумують нові слова і поняття;

можуть займатися кількома справами відразу, наприклад, стежити за двома чи більше подіями, що відбуваються навколо них;

дуже допитливі, активно досліджують навколишній світ і не терплять будь-яких обмежень свої досліджень;

у ранньому віці здатні простежувати причинно-наслідкові зв’язки, робити правильні висновки;

можуть тривалий час концентрувати свою увагу на одній справі, вони буквально “занурюються” в своє заняття, якщо воно їм цікаве;

мають сильно розвинуте почуття гумору;

постійно намагаються вирішувати проблеми, які їм поки що не під силу;

визначаються різноманітністю інтересів, що породжує схильність починати кілька справ одночасно;

часто роздратовують ровесників звичкою поправляти інших і вважають себе такими, що завжди мають рацію;

їм бракує емоціонального балансу, вони часто нетерпеливі та поривчасті.

 

 

За матеріалами   сайту   http://ua.textreferat.com/referat-12447-1.html